Віртуальна фотовиставка до Дня пам'яті захисників

Донецького аеропорту

Бої за Донецький аеропорт тривали з вересня 2014 року до 21 січня 2015 року і стали одними з найзапекліших у війні на сході України. Бої розгорнулися між українськими військами і бійцями добровольчих формувань з однієї сторони та силами проросійських збройних угруповань і окупаційних військ з іншої за контроль над Донецьким міжнародним аеропортом.

Після бою 26 травня 2014 року все літо в аеропорту не відбувалося значних сутичок, проте з вересня 2014 року розпочалися важкі бої.

Українські військовики утримували старий та новий термінали аеропорту, опорним пунктом українських сил було селище Піски — через нього захисникам аеропорту поставляли провізію та боєприпаси, через нього здійснювалася ротація бійців. В цьому ж селищі була розгорнута артилерія вогневої підтримки. Проросійські сили атакували аеропорт з прилеглого Київського району м. Донецьк, з території монастиря на півдні та с. Спартак на сході.

Проросійські сили здійснювали систематичні штурми терміналів, займаючи нові позиції, втрачаючи їх та знову готуючи штурми. Внаслідок боїв руйнувалася інфраструктура аеропорту — у грудні 2014 року значних руйнувань зазнав старий термінал, 13 січня 2015 року остаточно впала диспетчерська вежа, яку утримували українські бійці. У новому терміналі бої точилися за різні його поверхи — на фінальних етапах битви українські вояки утримували перший поверх, а підвал та верхні поверхи контролювалися супротивником.

20 січня 2015 року проросійські сили підірвали новий термінал, бетонні перекриття і стеля у багатьох секціях обвалилася, ховаючи під собою українських захисників. 21 січня 2015 року вцілілі захисники вийшли з терміналу, проте багато поранених і контужених українських бійців потрапила до полону. Оборона терміналів аеропорту тривала 242 дні.

За час боїв українська армія вибудувала оборону, створивши лінію укріплень навколо злітної смуги по периметру навколишніх сіл — у Пісках, Водяному, Опитному, біля вентиляційного стволу шахти Бутівки.

Бої за Донецький аеропорт стали символом незламності та бойового духу українського війська, а захисники терміналів отримали прізвисько — «кіборги».

За підрахунками військового експерта Олександра Кривоносова за весь період перебування українських військових в донецькому аеропорту загинуло 100 осіб, а поранено — близько 440.

«Я Є ДОНБАС»

Валерій Логінов заступник командира роти 95-ї окремої аеромобільної бригади під позивним Аскольд. Бойовий офіцер з двома пораненнями – одне в голову, інше в спину. Народився в місті Житомир. Батько – військовий, мати вчителька російської мови та літератури. В 1990-му закінчив військово-політичне училище в Ленінграді. Після училища потрапив за розподілом на Закавказзя, але як тільки з’явилася можливість, відразу перебрався в Україну. І до 1999 року служив в 95-й окремій аеромобільній бригаді. За браком коштів звільнився, поїхав на заробітки в Ізраїль. Був директором мережі заправних станцій ОККО в Житомирській області. Автор сценарію документального фільму про Майдан. Знаходився там з перших днів, але працював і не міг знаходитися там постійно. З початком проведення АТО мобілізувався.

Валерій Логінов про свою виставку: «Це спогади про загиблих товаришів, про хлопців з якими я служив, про хлопців, яких я знав, які фактично загинули у мене на руках. Наприклад, Сергій Сідлецький, позивний «Грізлі» (Інший боєць з позивним «Грізлі», Андрій Юркевич з «Айдару», загинув на Луганщині. – Ред.). Поїхав на завдання – і хто знав, що він загине. Бачили людину живою, а через кілька хвилин – загинув. Це дуже-дуже важко. Артур Сілко загинув 6 жовтня у мене на руках. Отримав смертельне поранення, була сильна кровотеча. Він помер на підлозі у будинку, куди ми його перенесли, і я закрив йому очі. Ми з хлопцями підготували його до транспортування в тил наших військ, а потім для поховання. У мене сина також звуть Артур – тому я сприйняв його як рідного сина. Тим важче було бачити, як він загинув. А через два місяці після його смерті я тримав на руках його доньку, якій один рік від народження. Вона сміялася, мацала мене за бороду, а на душі було боляче».

На фотографіях мізерна частина того, що відбувалось в селищі Піски Донецької області – стратегічний пункт, звідки доставлялась провізія і боєприпаси в Донецький аеропорт. Його протягом двох місяців утримували бійці 95-й, 79-й, 93-й, 74-й бригади, а також бійці «Альфи», полку спеціального призначення та «Правого сектора». За це їх прозвали «кіборгами».

Житомирська 95-та окрема аеромобільна бригада Збройних сил України брала участь у найзапекліших боях на Донбасі. Десантники бригади воювали на околицях Слов’янська, в аеропорту Донецька та під Дебальцевим.

На фото військовослужбовці в БТРах – БТР (Бойова броньована колісна або гусенична машини підвищеної прохідності). Вони намагаються не допускати найгірше. Смерть, поранення і втрати техніки краще запобігати, ніж потім ховати, лікувати, купувати нове. Також показано польовий шпиталь. Такі шпиталі розміщені в зоні проведення АТО. Військові лікарі не просять  про засоби індивідуального захисту, не скаржаться на відсутність нормальної їжі або людських побутових умов. Ці мужні професіонали рятують життя українським бійцям.

Після спілкування з Аскольдом та іншими бійцями, створюється відчуття, що вони подумки все ще там, в Пісках. Тепер їхнє колишнє мирне життя в минулому разом з їхніми іменами. Їхні спогади – вогонь, вибухи танків, вибухи снарядів, загиблі…

Бійці отримали величезний життєвий досвід, досвід проведення бойових дій. Побувавши там, вони зрозуміли всю відповідальність за долю рідної землі, стали справжніми патріотами і готові виконувати нові завдання.

А нам залишається подякувати їм за самовіддану службу, за героїзм, мужність. Славну дев’яносто п’яту бригаду знають не тільки в Україні, але вже і по всьому світу.